Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Валер’ян Підмогильний. "Цей роман мене мучить…"

Валер’ян Підмогильний

30-ті роки ХХ століття стали однією з найтрагічніших сторінок історії української літератури. Ціла когорта талановитих, рішучих, завзятих і сильних духом українських митців була знищена владою, кинута за грати, морально зламана...

Сайт Сегодня.ua в рамках проекту "Воскресіння Розстріляного Відродження" публікує оповідання і есе сучасних українських авторів про письменників страченого покоління. У кожній із цих історій розкрита трагедія і моральна сила митця, який поклав життя заради духовності, честі, справедливості і майбутнього своєї країни.

Серед представників "Розстріляного Відродження", про життя і останні хвилини яких зможуть дізнатися наші читачі, – Михайло Яловий, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Гордій Брасюк…

Валер’ян Підмогильний

Є у Валер’яна Підмогильного (1901-1937), у його "Повісті без назви", означення реакції, що відбивається на обличчі творця — художника, письменника, композитора — у той момент, коли йдеться про його твір. Як реагує небайдужий митець? – Він "вдячно насторожується". Підмогильний — майстер називання станів. Можливо, саме зараз, у своїх далеких засвітах, він вдячно насторожується, бо даємо для того підстави...

Один із нав'язливих страхів письменника — не дописати книжку; піти, обірвавши роботу на півслові. Але чого боїшся, те нерідко й трапляється.

"Повість без назви" Валер’яна Підмогильного заповідалася (не маю у цьому сумніву) як роман, натомість дійшла до нас незавершеним і неназваним твором. Незакінченою повістю. Найбільш приземлений й реалістичний погляд на цей дивовижний твір полягає у тому, що автор його не дописав.

Однак є й інші версії дослідників творчості письменника, одна з них полягає у тому, що в ув’язненні Підмогильний намагався дописати свій останній твір, брався у неволі й за інші задуми. Він передавав дружині списані аркуші, але чомусь вони не збереглися. Можливо, ці сторінки настільки надійно укривали, що вони й дотепер залишаються у якомусь таємному сховку. Така версія має право на існування.

Проте мені більш ймовірним видається інше припущення: рукопис закінченого (таки закінченого!) твору запав десь у нетрі архівів НКВД і, якщо добре пошукати, маючи можливості це зробити, то можна його віднайти, струсити багаторічний пил з пожовклих сторінок й дізнатися, нарешті, чим закінчилися філософські суперечки персонажів цієї оповіді, і чи знайшов головний герой ту жінку, що промайнула перед його очима та й зникла у натовпі великого міста, забравши спокій і змінивши хід подій у цій історії. І чи вдалося цьому герою написати свою книжку, свій роман у романі, початок роботи над яким він так терпляче і навіть забобонно посував на особливу годину…

Чому дотепер пошуки продовження цього твору не дали результатів? Бо лише в останній день березня 2015 року стало відомо, що в Україні відкриють, нарешті, архіви репресивних органів комуністичного режиму. Подібний закон – про доступ до архівів – діє на території усіх посттоталітарних країн… Дочекалася цього й Україна. Відтак чимало таємниць та зниклих рукописів вийдуть, нарешті, на світло, якщо вони не опинилися свого часу в архівах у Москві.

Валер’ян Підмогильний випередив багатьох знаних у світі письменників-екзистенціалістів, натомість дотепер залишається малопрочитаним навіть у себе на батьківщині

Його твори просякнуті філософією існування, а його герої захоплені процесом пізнання себе, природи людини і світу, розкриттям найважливішої загадки життя — у чому суть існування? Для чого людина живе?

Герой Підмогильного – надто вільна особистість як для своєї жорстокої епохи, він сам вирішує, якому йому бути, що обирати, до якого берега приставати, яких помилок припускатися. Він намацує шлях до себе без підказок згори. Чи не достатня підстава для звинувачень від диктаторського режиму та смертного вироку за непослух?

Період європейської екзистенціалістської художньої літератури — це час після Другої світової війни, а найвідоміші представники цієї течії - французи, вони ж лауреати Нобелівської премії, Альбер Камю (1913—1960) та Жан-Поль Сартр (1905—1980). Саме вони талановито говорили засобами літератури про життя та смерть, закономірність і випадковість, кохання й ненависть, особистість та суспільство... А поза тим кожному, хто розуміє українську мову, достатньо прочитати твори українських письменників початку 30-х років і, перш за все, Валер’яна Підмогильного, аби відчути, що саме вони, без жодних перебільшень, закладали основу літератури екзистенціалізму, випереджаючи західно-європейські культури.

Один із найпоказовіших у цьому сенсі творів, навіть більш показовий від роману "Місто" — це "Повість без назви". Улюблений мій, як читача, твір Підмогильного.

Якщо замінити у тексті повісті новітніми відповідниками усі ці "примуси", "друкарські машинки" та "вуличні гучномовці" – отримаємо актуальний роман про сучасне життя. Водночас він залишатиметься й відбитком свого часу. Бо природа людини не змінюється, як залишаються незмінними її внутрішні проблеми, психологія вчинків та стосунків з іншими людьми. Вражає якість тексту цього твору, його автор – стиліст найвищого рівня. Та частина тексту, що дійшла до нас, є доконечно виписана, вичищена, доведена до завершеної досконалості, вона не потребує фінального авторського редагування. Крапку поставлено. Не додати нічого, не забрати. І це, дозволю собі таке твердження, є лише третина твору. Про те, що фінальний обсяг повного тексту має бути утричі більшим, свідчать потенційні можливості збереженої частини.

Підмогильний пише так, що деякі сучасні редактори мали б спокусу його правити, псуючи тим самим авторський текст. Не кажучи вже про те, що мало кому з авторів до снаги такий багатий й водночас ощадливий стиль. Скажімо, метонімія: " У Франка він просидів тільки першу дію..." – йдеться про театр. "У Франка" – й досить. Жодного зайвого слова, жодного надмірного уточнення, навіть у розлогих описах. Підмогильний залішається вільним не лише у думках, але й у художніх засобах та прийомах їхнього компонування на папері. Він спирається на традицію, закидає містки у майбутнє для своїх послідовників, але залишається самодостатнім у своєму часі.

Його читаєш, подумки спілкуючись із персонажами, сперечаючись або ж розділяючи із ними деякі висновки. От як такий (в устах Пащенка) пасаж: "Ось ваше виховання — воно безсиле, бо в найкращому разі може тільки розвинути те, що вже є". Його сторінки не ковтаєш, над ними розмірковуєш, насолоджуєшся майстерністю письменника, не раз перечитуючи деякі особливо вдалі кавалки.

Відчуй, читачу, можливості автора. От герой у темній кімнаті "почав ходити, чорніючи на синіх вікнах і розпливаючись на стінах". Бачите цю картинку, змальовану кількома словами?.. Це почерк майстра.

А от – не можу не поділитися – опис тої доленосної зустрічі на вулиці, після якої герой втрачає спокій.

"Побіч нього пройшла жінка, яку він чи й міг добре постерегти за миготінням голів і тулубів. Але враження від неї дістав дуже чудне, таке яскраве, що мимоволі вийшов геть, щоб краще її роздивитись. Хоч справді не тямив, що він робить, чому й навіщо. Поки плутався хвилину між людьми, жінка вже встигла відійти кроків на сім-вісім, і він, не збільшуючи, але й не сміючи зменшити цю відстань, безглуздо пішов за нею. Тобто йшов він досить повільно, але серце в ньому задихалось, як від довгого, скаженого бігу. Він почував, що вже ледве може переступати. І до цього прикрого сквоління тіла раптом долучивсь різкий голос сорому, гордощів, обурення. Він, серйозна людина, що має свої важливі завдання, і може допуститись такої нісенітниці, як уганяти за випадковою спідницею, отак, з доброго дива, стерятися, як жовторотий хлопчак! Ганьба, просто ганьба! Спинись, Андрію, ти смішний!"

І далі, за кілька днів, вимучений, вичавлений, втомлений, перебуваючи у вирі виснажливих пошуків незнайомки:

"Цим марним вартуванням він вичерпав усі свої конкретні плани. Віднині він ставав віч-на-віч з величезним містом, кількома сотнями тисяч жінок, які в ньому жили і серед яких він мав відшукати тільки одну, яка не мала для нього ні прізвища, ні адреси. Думку про те, що вона теж могла бути в Києві тільки проїздом або вже виїхати з нього за ці дні, він відкидав як смертний вирок".

І досить цитувати, бо вихоплювати шматки із "Повісті без назви" можна нескінченно, усе більше переконуючись, що це шматки геніального роману, саме роману, а не повісті. Про кохання, призначення, долю, талант, сенс життя… Тому у цій оповіді виринають такі різні люди з такими різними поглядами на людину і на найважливіші речі, з людиною пов’язані. Інтелектуальний роман. Роман глибокого психологічного аналізу.

До свого арешту Валер’ян Підмогильний ще міг дивуватися тому, що знайомі заарештовані літератори беруть на себе неіснуючу вину, що вони підтверджують свою участь у терористичних організаціях та зізнаються в інших смертних гріхах. Проте коли він сам опинився в ув’язненні, не минуло й місяця, як він так само підтвердив свою вину. Важливою інформацією поділився свого часу з літературознавцем Леонідом Череватенком літературознавець та мистецтвознавець Григорій Майфет, який певний час сидів із Підмогильним в одній камері.

У харківській в’язниці НКВД слідчий, що вів справу письменника, відкрито виголошував таке: "Ну, вообще-то, если откровенно, то надо было бы всю Украину уничтожить. Но поскольку это невозможно, то вас, украинских интеллигентов, мы точно уничтожим"

Майфет запитав тоді у Підмогильного, чи він підписав те, що йому запропонували. І Підмогильний сказав, що так. За однієї умови. "Я нічого не буду підписувати до того моменту, – сказав він слідчому, – поки ви мені не дасте купку паперу, олівець чи ручку, щоб я дописав оцей роман. Бо цей роман мене мучить. Я вважаю, що там я можу сказати те, чого ще ніхто не говорив у літературі". І слідчий дозволив йому писати, і роман начебто був дописаний. Йшлося саме про той твір, що залишився як "Повість без назви".
Леонід Череватенко знайшов підтвердження почутому. Він побачив його в описі речей, який зберігся від січня 1935 року, коли Підмогильного переводили із харківського НКВД до київського. Серед речей ув’язненого був каламар, чорнильниця. Переконливий доказ того, що він мав таки можливість писати за гратами.

"Цей твір був завершений і існував в архівах харківського НКВД. Де він подівся, я не знаю. Можливо, ці слідчі, які так намагалися знищити всю українську культуру, на своєму чекістському ентузіазмі спалили й цей роман. Це могло бути". Такий висновок зробив літературознавець.

Але рукописи, як відомо, не горять. Зрештою, й пошукати як слід не було можливості. Хіба тепер буде нагода, бо архівні документи переведуть, нарешті, від сучасних спецслужб до Інституту національної пам’яті. Так хочеться вірити, що десь воно є, закінчення цього твору.

Останній період життя Валер’яна Підмогильного був сповнений не лише трагедією, але й великими планами та спробами їх бодай частково реалізувати

У заключенні він багато писав, цей період охопив три неповних роки, розпочавшись 8 грудня 1934 року в будинку творчості Заньки під Харковом. Того дня письменника арештували. Через місяць Підмогильний визнав, що належав до "групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії". Група письменників – це сімнадцятеро літераторів, серед яких Микола Куліш, Євген Плужник, Григорій Епік, Олександр Ковінька та інші, а їхні терористичні настрої полягали у тому, що вони розмовляли між собою про те, скажімо, що "політика колективізації привела українське село до голоду". Ще раніше були заарештовані друзі Підмогильного Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий, Григорій Косинка. Після самогубства Миколи Хвильового, після самогубства Миколи Скрипника, "терористи" між собою називали першого секретаря Харківського обкому партії, а тоді першого секретаря Київського обкому Постишева "душителем українського народу", бо він й справді був одним з найголовніших організаторів Голодомору 1932-33 років в Україні. І це теж вмінялося інтелігенції у смертний гріх.

Закритий суд без свідків і адвокатів позбавив волі всіх учасників націоналістичної групи терміном на десять років з конфіскацією особистого майна. Тридцятитрьохрічного Підмогильного заслали на Соловки. Там, у таборі, в ізольованій кімнаті, він пробув майже три роки, там продовжував писати. У 25-ти збережених листах до дружини, він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання. Останній лист був написаний у червні 1937 року. Восени 1937 року, під час масового знищення політичних в’язнів на Соловках, письменника розстріляли. Разом із Валер’яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії були розстріляні Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол…

"Це було покоління справжніх людей", – писав про них Юрій Шевельов. "Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю й тверезістю бачення (…), – наголошував історик української літератури. – Але разом з тим він був людиною свого покоління, і він поділяв з ним гіркий оптимізм його і його тверезе сп’яніння творчістю", "його песимізм був творчий, а оптимізм трагічно гіркий".

Дослідник української літератури Максим Тарнавський писав: "Біографія Підмогильного від дня арешту до самої смерті – це повість про варварство радянського режиму при Сталіні. І це лише одна з мільйонів повістей".

Одна з мільйонів повістей... І біографії, і твори розстріляних, знищених літераторів – увесь огром оповідань, повістей, романів, поем, що вони їх не встигли дописати та написати – усі вони свідчать про варварство тоталітарного режиму, його антигуманну сутність.

А закінчення останнього твору Валер'яна Підмогильного все ж існує. Воно десь є. От тільки де?..

"Цей роман мене мучить…".

Читайте також

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Михайло Яловий. Діалоги зі смертю